Читать «Ігри долі» онлайн - страница 145
Іванна Боразан
— Так, — відголос Марієної радості почувся в голосі Ані.
— Ну, як ти там, розказуй. Знайшла нарешті себе? — щиро, але з частиною іронії в голосі запитала Марія.
Аня не ображалася на подругу за її слова. Вона знала, що завинила перед ними.
Тихенький смішок почула у відповідь Марія, а потім чомусь сумний голос:
— Так, знайшла. Але, здається, більше втратила… Я втратила вас.
Як і було притаманно Марії, вона почала свої заспокійливі і одночасно підбадьорувальні дії.
— Та що ти таке говориш, дівчино, — ледь сердито мовила вона. — Ти знаєш, що двері нашого дому завжди відчинені для тебе. Ми всі тут тебе любимо і чекаємо, особливо Андрій.
— Як він там?
— Як, як… Сумує, тужить… кохає. Повертайся скоріше. А то на нього страшно глянути… Я так за ним стежу, щоб дурниць не наробив…
Марія просльозилася.
У Анни також очі наповнилися слізьми. Крізь сльози вона промовила:
— Завтра, завтра я хочу прийти до вас… Але не кажіть про це Андрію зараз. Різне буває. Я не хочу його даремно обнадіювати. Та я завтра буду, чого б це мені не коштувало. І якщо Андрій захоче, уже нікуди від вас не піду. Хоч і будете виганяти…
Сміх і сльози злилися в один тон.
Завтра вона приїде, і нарешті її брат заспокоїться.
— Ми будемо чекати з нетерпінням.
— До речі, у мене для вас сюрприз… Але все завтра. До побачення. З нетерпінням чекатиму зустрічі, — швиденько говорила Аня, щоб не дозволити Марії розпитувати про сюрприз, бо боялася, що проговориться. Тому і швидко поклала слухавку.
Завтра… Завтра … Все завтра. Але як це невиносимо: завтра, а не сьогодні.
Весела, наче ластівка влетіла, Аня у кімнату Лемачова. Той аж здивувався, яка переміна настрою. Буквально кілька хвилин тому була вона бліда і з тривожним виразом обличчя, а зараз аж сяє. Рум’яні щоки, очі світяться, наче діаманти на сонці, а усмішка, ця усмішка… поєднання ангельської невинності і зазивання спокусливої кокетки. Що трапилося з цією дівчиною?
Відповідь на це питання пролунала миттєво:
— Я телефонувала Марії, — радісно щебетала дівчина. Підбігла до нього і обняла. Наче донька обнімає батька. Відпустила його з обіймів і взяла за руки.
— Розумієте, я говорила з нею. Завтра. Вже завтра ми побачимо їх.
Щиро, по дитячому, дівчина дивилася на Івана Миколайовича. Він втратив дар мови. Щастя і радість читалися в його очах.
Але промовив він зовсім інше:
— Знаєш, Анюто. що?
Дівчина здивовано глянула на нього, нічого не розуміючи.
— Як би я мав дочку, я б хотів, щоб вона була схожою на тебе.
Це дуже сильно вразило Аню. Ці слова були прекраснішими будь-якого компліменту. Дівчина, не довго думаючи, міцно знову обняла колишнього детектива і промовила:
— Це дуже приємно чути. Ви також були б батьком, про якого можна тільки мріяти.
Аня роз’єднала обійми і подивилася Лемачову в очі і з смішком додала:
— Я думаю, ви з Марією будете чудовими батьками для нас з Андрієм. Як він, так і я просто діти у дорослих тілах… Ох, і клопоту завдамо ми вам … — сміючись, додала дівчина.
Лемачов також розсміявся. Кімнату охопило світло від щирих посмішок і тепло від взаєморозуміння і дружби.