Читать «Ігри долі» онлайн - страница 144

Все вирішено, час діяти.

— Я бачу, вам уже не терпиться побачити Марію, — звернулася Аня до Лемачова, коли закінчили снідати.

Іван Миколайович похмуро усміхнувся і промовив:

— Я не хочу вас підганяти, але…

— Я все прекрасно розумію, — перебила його дівчина. — Нічого не потрібно пояснювати.

Аня привітно посміхнулася.

— Сьогодні я владнаю усі формальності і завтра ви нарешті зустрінетесь зі своєю коханою.

— І ви також побачите свого коханого, — додав Лемачов.

Усмішка зникла з обличчя Ані. Вона похилила голову.

— Що сталося? — запитав колишній детектив. — Ви не раді?

— Рада, але… Хто знає, можливо, він не захоче мене більше бачити. Я надто перед ним завинила.

— Пробачить. Усе пробачить, — підбадьорував дівчину Лемачов. — Життя — складна річ. Інколи ми робимо такі речі, через які потім соромно. Але таке життя. Хто не помиляється, той нічого не робить. Та у вашому випадку я б вчинив так само. Потрібно спершу розібратися в собі, щоб тягар минулого не лягав не лише на ваші плечі, але й на плечі вашого супутника. Часто невирішені питання дають про себе знати в майбутньому, хоча ви уже про них забули.

А так зараз, попрощавшись з минулим, ви можете почати своє життя з чистого аркуша.

Відкрийте своє серце і душу новому життю. Не бійтеся, що вас знову скривдять. Хоча й це боляче, але загартовує. Та й не кожна людина хоче причинити зло іншій людині. Потрібно навчитися довіряти. Якщо немає довіри до людей, навіщо тоді жити.

Стільки проникливості, стільки мудрості було у цих словах.

Аня тепер зрозуміла, за що покохала Марія цього чоловіка. Його неможливо було не поважати. Ця людина, яка стільки пережила, стільки бачила на своєму життєвому шляху. Скільки зла промайнуло перед його очима, а він все одно залишається з чистою, як у малої дитини, душею.

Сльоза скотилася по її щоці. Тиша оповила кімнату. Було тільки чути легеньке потріскування дров у каміні. Кожного з присутніх поглинули власні думки. Вони хотіли залісти собі в душу і знайти відповіді на свої запитання там, бо інколи розум не здатний побачити її, навіть якщо вона досить близько.

Анна вагалася. Ходила туди-сюди по кімнаті. Але бажання зателефонувати Марії все- таки перемогло. Наче голодний кидається до їжі, так і наша героїня кинулася до телефону. Набрала уже давно знайомий номер. Скільки разів вона отак робила, але ніколи не вистачало духу сказати у телефону слухавку: привіт. Це я.

Але сьогодні вона зможе, мусить.

Знайомий голос відповів «алло».

«Марія», — пронеслося у голові Ані.

З радістю зітхнула. Зараз вона не здатна була почути голос її брата.

— Привіт! Це я, — нарешті промовила дівчина.

По отой бік чулася тиша. Невже не впізнала. Чи уже не хоче чути її. Можливо, і так. Смуток огорнув Аню своїми лещатами. Останній промінь надії погас…

— Аню, це ти? — радісно промовила Марія, але пошепки.

Аня здогадалася, що, напевне, поблизу є Андрій.