Читать «Ігри долі» онлайн - страница 143

Ярослав вийшов з машини і мовчки стояв осторнь. Аня підбігла до нього. Вся аж світилася від щастя. Посмішка не сходила з її обличчя.

«Невже це тільки через сніг», — думав хлопець.

— Поїхали, а то я щось змерзла, — весело прощебетала дічина.

— Але ж ви не хотіли, — здивовано промовив водій, згадуючи, як кілька хвилин тому, він майже молив її, аби та сіла в машину. Аня ж не погоджувалася. Поставила речі в багажник, а сама пішла, куди не сказала. Ярославу здалося, що вона і сама не знає, куди їй потрібно. От, йому нічого не залишалося, як слідувати за нею.

— Я передумала, — сміючись сказала Аня і сіла в машину.

З хорошим настроєм Ярослав також усміхнувся.

«Ох, ті ж жінки. Самі не знають, чого хочуть».

— Куди їхати?

— У готель «Гран Флер».

Це єдиний готель, у якому вона була. Тай був він їм по дорозі.

Розташований у центрі міста. А який там вид з вікна. Море, гори і Фороська церква. Тільки це її підкупило, коли вибирала готель для Лемачова. Їй дуже хотілося, щоб йому тут сподобалося. І навіть не здогадувалася, що скоро також буде милуватися його завіконним краєвидом…

Було уже за північ, коли Аня нарешті переступила поріг свого номеру. Знесилена й спустошена, впала на ліжко і вмить заснула так і одягнена.

Ярослав, попрощавшись з господинею, поїхав до будинку Ніколаса Харта, сподіваючись, що із завтрішнього дня не буде шукати іншої роботи. А якщо і так… Нічого, якось викрутиться. Краще за Харта ніхто не буде платити, але голодною смертю, буде сподіватися, не помре. Він не жаліє і не буде жаліти, що послухав Анну. Як би не склалися обставини, та непослухати він не міг ні першого, ні другого разу. Але щось йому підказувало, що все — таки колись вони ще з цією жінкою зустрінуться, і він з нетерпінням буде чекати цієї зустрічі…

ХХІ

На ранок уся земля покрилася білим снігом. Першим снігом. Землю окутав новий цикл року. Зима наскочила зненацька. Ще вчора на землі лежало золоте листя, а зараз сніг лежить ніжний, чистий, як білий пух. Він радісно прикрив двори і створив свято. Дерева стоять у важких білих шатах. Хоча було ще зовсім рано, та на снігу, як на білому аркуші, уже виднілися людські сліди. Горобці цвірінькали і стрибали з гілки на гілку, струшуючи на землю сніг, який був на деревах. Білі сніжинки танцювали у повітрі і виблискували у променях сонця.

Сніг перетворив звичайний світ у казковий.

Аня прокинулася рано. Ще не було і восьмої. Тіло боліло від від незручної пози, в якій вона спала, але голова чітко працювала. І вже за годину, переодягнена і свіжа, вона снідала у номері Лемачова. Вони обговорювали, як краще пердставити його Марії. Попередити її про це чи зробити сюрприз. Вирішили зупинитися на останньму. Так і романтичніше буде, і Марія нікуди не втече знову.

Але як з’явитися у будинку, який так поспішно залишила? Як дивитися його мешканцям в очі, якщо ти їх так сильно образила?

Як бути тепер з людиною, кохання якої ти зрадила?

Стільки багато запитань, що аж голова йшла обертом. Але досить думати про себе. Якщо ж не складеться щасливо її історія кохання, то вона постарається влаштувати Happy end хоча б для Марії й Івана Миколайлвича.