Читать ««Чорна зоря»» онлайн - страница 98

— Коли я з вами розмовляв, — відповів Соумар трохи винувато, — мені справді здавалося, що сказав геть усе. Алє як почалося це божевілля, вирішив наново перебрати все у своїй пам'яті.

— Ну й знайшли що-небудь? — у Клубічка загорілися очі.

— Знайшов, — потвердив Соумар. — І відразу рано-вранці.

— Чому не сказали про це Трампусові? — напустився на нього Клубічко.

— Ну, навіщо ви так? Я ж йому сказав.

—І він не звернув на те уваги?

— Аніякісінької. Промовчав.

— А що це, власне, було? З вас треба все обценьками витягати.

— Мармурова голівка.

— Що, що?!

— Мармурова голівка. Та, що правила Ліді в кабінеті за прес-пап'є.

Клубічко наморщив лоба. Так, тільки не в кабінеті, а в Лідинім зимовім саду. Якось вона там репетирувала, Трекова принесла їй столик з аркушиками ролі, і Ліда притисла їх тією мармуровою голівкою з пронумерованими ділянками мозку й черепа. Столик стояв під великою триметровою агавою, і Клубічко пам'ятав, як одного разу подряпавсь об її колючки, коли простягнув руку, щоб роздивитися голівку.

— Що з нею? — спитав він.

Соумар здвигнув плечима.

— Хіба я знаю? Тієї п'ятниці, прийшовши до мене зробити укол і випросити довідку й грошей, Ліда вийняла з сумки голівку й сказала: «Ось вам, Барбароссо». Я вирячив на неї очі — саме так, як тепер ви на мене, — й спитав, як це розуміти. «А так, — відповіла вона, — я привезла її вам. Як дарунок. За той час та бензин, що їх витратили ви на нашу понеділкову мандрівку». Я не хотів брати, та вона: «Будь ласка, візьміть, Барбароссо, ви хакім, вам вона більше пасує, ніж мені. Останнім часом я її боюся!»

Клубічко слухав з дедалі більшою цікавістю.

— Кінець кінцем я взяв ту голівку, — вів далі Соумар. — Бо ж це був, по суті, перший її дарунок мені.— Засміявся. — Дарувати не її звичай. Хіба ні, Клубічку?

— Так, — одказав замислено Клубічко. — Мені вона ніколи нічого не дарувала.

— Можливо, тому що ви брали самі? Я маю на увазі її книжки.

Клубічко щось муркнув, а відтак мовив:

— Ця голівка тут?

— Звичайно.

— Де?

Соумар глянув на письмовий стіл і дратливо сказав:

— Таж отут стояла. Той навіжений Трампус узяв її, грався нею, а я забрав, боячись, щоб не впала на підлогу, — він-бо тоді був такий неуважний!..

— Але тут нічого нема! Може, він її справді прихопив із собою?

— Це неймовірно, — бурчав Соумар. — Я ясно бачу, як беру її в нього з рук і кладу сюди. — Він хвилину оглядався по приймальні, ніби сподіваючись десь її побачити, а тоді ляснув себе по лобі: — Авжеж. Як би вона тут могла бути, коли я сховав її в портфель і відніс до клініки.

— Навіщо ви це зробили?

— Хотів продемонструвати студентам частини мозку й черепа.

—І там ви її забули?

— Забув, бо Трампус мене підступно виманив з клініки, збрехавши, що з Лідою тут, у санаторії, стався припадок. Та чому ви до цієї речі виявляєте таку увагу?

—Інколи я виявляю увагу й до речей, котрі на це не заслуговують.

— Такого я за вами ще не помічав, — пробурмотів Соумар. — Між іншим, той ваш Трампус весь час називає негідника, який переслідує Ліду, Барбароссою.