Читать ««Чорна зоря»» онлайн - страница 97
Еміл Вахек
Клубічко всміхнувся:
— Якщо маєте напохваті ножа, візьміть і заріжте мене. Це я дав той наказ. Тоді я мав на це підстави, але зараз Соумар мені потрібен тут.
— То зв'яжіться з віллою пані Салачової і відкличте його, — відрубав Пулпан.
Клубічко всміхнувся:
— Е, я так би і вчинив, якби це обійшлося без пояснень. Але Трампус захоче, щоб я йому пояснив, чому скасовую наказ, а на це я не маю часу. Треба все владнати так, щоб не довелося нічого пояснювати Трампусові. Ви вже щось вигадайте, приміром, що тут хтось помер. Словом, примусьте його приїхати сюди. А я з вашого дозволу трішечки подрімаю.
Пулпан пішов, а Клубічко сів у глибокий професорів фотель і враз заснув. Збудив його Соумар.
— Нарешті я вас зловив, — буркнув. — Ви навіть не уявляєте собі, скільки разів я посилав вас до всіх чортів.
— Я вас теж.
Соумар засміявся:
— Але, звільнивши мене з лабетів того навіженого Трампуса, ви цілком спокутували свою вину. Якщо, звичайно, не вимагатимете від мене чогось гіршого, ніж він.
— Звільнив я вас з його лабетів, головне, для того, аби вичитати, що ви приховали від мене свою романтичну мандрівку з Лідою до Жегушиць.
Соумар зніяковів, а тоді засміявся:
— Славна поліція лютує, що дилетант Соумар наставив їй носа.
— Насамперед, — напустився на нього Клубічко, — ви вживаєте цю приказку явно неправильно. Наставити носа — образний вислів на означення дії неймовірної, неможливої і безглуздої. Ви ж знаєте, жодна нормальна людина не бавиться тим, що наставляє носа. По-друге, хоч і дуже пізно, але до вас таки дійде, що ви там накоїли. Соумар злякався:
— Якщо й накоїв, то не відповідаю за те, бо виконував Лідин наказ. «Барбароссо, — сказала вона категорично, — про цю поїздку нікому анічичирк». Оскільки ж вона заборонила мені розказувати про що, власне, йдеться, я послухав її і нічого не сказав, коли ви мене допитували по телефону. Однак Трампусові приблизно годину тому розповів усе.
Клубічко махнув рукою:
— Облишмо поки що про це. Ви можете мені принаймні сказати, чи мала Ліда з собою якийсь багаж?
— Мала. Валізу із світлої шкіри, яку купила давно у Зальцбурзі.
— Ви знаєте, що було в ній, коли ви од'їздили з Жегушиць?
Соумар хвилю подумав.
— Гадаю, нічого.
— Ви хочете сказати, що валіза важила стільки ж, скільки тоді, коли ви приїхали?
— Гадаю, що так.
— Ліда була в доброму гуморі, від'їжджаючи з Жегушиць?
— Здається, навіть у чудовому. Але приблизно хвилин десять, бо потім заснула й спала аж до Праги.
— Звідки ви це знаєте?
— Бо я час від часу звертався до неї, але вона не відповідала. Я навіть почав хвалити одну її конкурентку, та вона й на не — ні мур-мур. Висновок єдиний: спала.
— А що було далі?
— Я довіз її до вілли. «На піч ви, мабуть, чаю не хочете?» — спитала. Оскільки в Жегушицях вона пообіцяла мені арманьяк, то це означало, що більше я не потрібен і можу котитися до біса. «Ви вгадали», — відказав я і подався до своїх пацієнтів.
— За те, що ви приховали від мене її мандрівку в понеділок, я вам ще віддячу, будете пам'ятати, — буркнув Клубічко. — А може, ви щось затаїли також і про критичну п'ятницю? — спитав він недовірливо. — Ви мені про неї справді все розповіли?