Читать ««Чорна зоря»» онлайн - страница 110

«Як ся маєш?» — спитала, і я сказав правду: кепсько, бо по шию зав'яз у боргах.

— Як звичайно…

— Як звичайно… Хотів її вигнати…

— Але не вигнали!

— Ні, лишилась у мене до півночі.

— Ох, ця любов! — зітхнув Клубічко.

— Я б не сказав, що це любов. Я, власне, ненавиджу Вєру, але безсилий проти неї. Прощаючись тоді, вона подала мені конверт. В її присутності я відкрив — п'ять тисяч! «Це лишок грошей, які мені дав той чоловік, — сказала Вєра. — Мусиш проковтнути, що мені дають інші, коли сам неспроможний. Візьми й підлатай свої фінанси». Не хотілося їх брати…

— Але взяли, бо дотримуєтесь правила: якщо жінка дає, нічого відмовлятися.

Тихий мовчав.

— Взяв, бо заприсяглася, що із швейцарцем уже нічого не має. А ще тому, що був без копійки. Зрештою, дізнався, що чоловік їй теж простив.

— Одну хвилину. Ось тут у мене повідомлення про нього з брненської криміналки. Зміст такий: гарний фахівець, чудовий проектант інтер'єрів, порядний чоловік, але перебуває під п'ятою в своєї молодої дружини, яка має дуже погану репутацію. Вже двічі подавав заяву про розлучення, та забирав назад. Де він тепер — невідомо. — Клубічко склав аркуш і мовив: — По-моєму, він десь тут, у Празі, шукає її — спершу відлупцює, тоді простить, а відтак повернеться з нею до Брно.

Тихий здвигнув плечима:

— Що з ним — я не знаю, та коли вже ви про нього заговорили: він у тій справі участі взагалі не брав, а може, й зовсім не знав про неї.

— Мене більше цікавить, що знаєте про справу ви, — мовив Клубічко. — Бо ж досі ви ще нічого не сказали.

— Я сплатив борги й за кілька днів знов не мав нічого, як перед Вєриним поверненням. Вона була теж без копійки і, як завжди у таких випадках, роздратована. Одного разу, коли ми допили останню пляшку коньяку, Вєра сказала: «Їрко, треба щось робити». — «Але що?» — спитав я. «Той швейцарець іще в Брно, — мовила, — вчора я його зустріла».

—І ви почали ревнувати? — іронічно зауважив Клубічко.

— Ні, мусив удавати, що спокійний, бо це відбувалося в барі. Буцімто розмовляла з ним і заявила: що було, те було, але вже ніколи не вернеться, бо вона любить іншого. Він відповів, що нічого від неї не вимагає, проте міг би дати їй іще грошей. Оскільки і в Швейцарії не кидають грошей на вітер — хотів би одної послуги. Розказав, що якомусь Салачеві, котрий приятелює з моїми родичами, відомо місце, де Цзерніни, полишаючи свої володіння між Турновом і Жегушицями, закопали щось важливе. Він, мовляв, їхній уповноважений, і Цзерніни за це добре заплатять. Як чужинець, котрий до того ж не знає чеської мови, він не може взяти участі в пошуках і тому пропонує Вєрі. Як це дізнатися — хай зробить на свій розсуд, але тільки швидко. Словом, сказав: довідається — матиме сто тисяч крон. Вєра була приголомшена. «Сто тисяч крон!» — повторювала без кінця. Я сказав, що хоч це й добрі гроші, але від мене користі мало, бо пана Салача не знаю. Вєра заявила, що сто тисяч крон варті певних зусиль, і за кілька днів склала план. Поїдемо до Турнова до моєї матері, котра Салача добре знає, і вивчимо становище. Так і зробили.