Читать ««Портрет» Ель Греко» онлайн - страница 16

«Певно, на свою голову!» — мало не прохопилося в Романа Панасовича.

— Ми змушені провести у вашій садибі обшук, — сказав. — Скоро приїде оперативна група. Але перед цим я хотів би ще раз пересвідчитися: чи все ви розповіли правдиво і чи не криєтесь перед слідством? Повторюю, ваше щиросердне каяття розцінюватиметься як пом'якшувальна обставина…

— Яшенько! — дружина підійшла до нього. — Ти вже… коли щось накоїв, краще зізнайся. І нам буде легше…

Семенишин глянув на неї якось відчужено.

— П'яний я був, може, чогось і не пам'ятаю… У чому мене звинувачують? — обернувся до Козюренка.

— У пограбуванні садиби Пруся.

— Не вийде! — раптом скрикнув Семенишин. Він випнув губи, і несподівано зморшки розгладилися на його обличчі. Це було сказано так рішуче, що Роман Панасович підвівся із стільця. А Семенишин нараз осів безвільно, і руки його сповзли зі столу.

— То вже зізнайся краще… — шепотіла дружина, схилившись над ним.

— Геть! — Семенишин відштовхнув її від себе. — Ви мені справи не пришиєте! — посварився пальцем на Козюренка.

— Згадайте прізвища тих, хто був з вами у поїзді, — запропонував той спокійно. — Імена, прикмети… Це для вас дуже важливо.

Семенишин втупився в нього здивовано. Заплющив очі, подумав трохи й похитав головою.

— Ні, — мовив прикро. — П'яний був, усе з голови вилетіло. — Раптом якась думка, видно, майнула в нього. Почав нерішуче — Але ж був такий довготелесий… — Потер чоло і вигукнув радісно — Тимком його звали, згадав — точно Тимком, так?

— Тракторист Тимофій? — повторив Козюренко, і не можна було зрозуміти: іронізує він чи каже серйозно. — А прізвище?

— Не знаю. Тимко — і годі. — Тепер у тоні Семенишина відчувалася впевненість. — Він зійшов десь перед Ковелем.

— Ну… ну… — Роман Панасович хотів щось додати, та на вулиці зупинилась машина. — Віро Володимирівно, — попросив, — зустріньте сина й відведіть його кудись. Ця процедура не для дітей…

… Коли вони ввечері повернулись до міського відділу міліції, Владов запитав Козюренка:

— Чому ви не наказали заарештувати Семенишина? Адже ж він нічого не може довести…

— А ми? — відповів запитанням на запитання Роман Панасович. — Завтра побачимо, якщо зійдуться відбитки пальців…

— Їх уже повезли до Львова.

— Ось і почекаємо до ранку. А за Семенишиним приглянуть, нікуди він не дінеться.

Уранці подзвонили із Львова. Виявилося, що відбитки пальців Семенишина і відбитки, залишені на склянці в будинку Пруся, не ідентичні. Козюренко саме вмивався, коли Владов повідомив його про це. Той повісив рушник, причесався.

— Дайте команду, — сказав, — щоб пошукали в селах навколо залізниці Львів — Ковель тракториста на ім'я Тимко. Тимофій тобто… Високий на зріст…

— Але ж Семенишин напевно бреше, — насмілився заперечити старший лейтенант. — Щоб заплутати слідство.

— Нас не так-то легко заплутати, — всміхнувся Козюренко. — А що коли не бреше? І вбивця, який викрав картину, гуляє на волі й глузує з нас? Ні, якщо в Семенишина є алібі, ми самі не зволікаючи повинні підтвердити його. Це в наших інтересах, друже. — Натягнув сорочку й додав — А в Семенишина візьміть підписку про невиїзд. І хай хлопці наглядають за ним…